148. ХМАРКА В ПОЛІ

с. Великий Кучурів, Буковина

Літо в Кучурові — палке, як гуцульський танець. Поля стоять гарячі, колосся хрумтить від спеки, земля дихає розпеченим пилом. У такі дні селяни звикли жартувати: «Хто виживе до вечора, той герой, а хто ще й косу підніме — той уже легенда».

Але є одне дивне явище, яке відбувається лише тут. Над безкраїм золотим полем інколи висить маленька хмарка. Вона не рухається й не дає жодної тіні. Стоїть у небі, мов цвях у синій дошці. І найцікавіше — вона ніколи не більшає й не зникає, доки хтось не стане під неї.

Семен ішов дорогою, обтяжений спекою, потом і думками. Його син виїхав колись за кордон — спершу дзвонив, потім писав рідше, а згодом… лише мовчання. Семен тепер говорив більше з пшеницею, ніж із людьми. І от саме того дня він побачив її: самотню білу цятку посеред чистого неба.

— Ну й чудеса, — пробурмотів він. — А може, сонце в голову вдарило?

Він зупинився під хмаркою — і раптом почув голос. Рідний, впізнаваний до болю.

— Тату… я знав, що ти мовчав не тому, що тобі байдуже. Ти просто боявся втратити. А я все одно тебе любив.

Семен застиг. Серце стукало так, що колосся довкола здавалося в такт хиталося. Він хотів відповісти, але замість слів вирвався лише хриплий подих. І тоді він прошепотів:
— Пробач, сину… Я теж любив. Просто не вмів казати.

Хмарка злегка тремтіла, наче слухала. Потім стала розтавати — не розривалася, не зникала різко, а ніби танула, як грудка цукру в гарячому чаї. Разом із нею танув і тягар у серці Семена.

Не лише він бачив таке.
Жінка з села чула голос матері, яку ніколи не розпитала про молодість.
Чоловік почув брата, якому так і не сказав: «Пробач».
Дівчина — сміх подруги, загубленої через дурну сварку.

Усі ті хмарки дарували не минуле — а можливість для теперішнього. Кожна була маленьким порталом у забуту розмову, яка мала б відбутися.

Селяни казали:
— Хмарка — то не примара. То пам’ять, що дає тобі ще один шанс.
— А якщо я нічого не почую?
— То, може, тобі й нема поки що чого казати. Але якщо почуєш — мовчи не мовчи, а відповідай. Бо вдруге вже не дасть.

Кажуть, люди під тими хмарками кричали, шепотіли, плакали, падали на коліна. І що сильніше вони говорили, то швидше хмарка танула. Вона ніколи не залишалася над одним і тим самим місцем довго.

Катерина, школярка, якось написала під хмаркою в повітрі пальцем: «Я тебе пам’ятаю». І її друзі присягалися, що хмарка після того розсипалася на тисячі іскор, наче феєрверк посеред білого дня.

P.S.
Кажуть, у Великому Кучурові є хмарка, що тримає слова, яких ти не встиг сказати. Якщо побачиш її — зупинись. Бо іноді навіть саме небо спускається до землі, щоб ти встиг промовити найважливіше:
«Я все ще тебе пам’ятаю. І мені не байдуже».