147. ВІКНО, ЩО ПЛАЧЕ

с. В’язівок, Черкащина

На околиці В’язівка стоїть хата, яка пережила всіх своїх мешканців. Дах її провалився, тин заріс кропивою, двері висіли на одній завісі, наче втомлені від чужих історій. Усі вікна побиті — крім одного. Ліворуч від печі, у вузькій кімнатці, збереглося скло, таке чисте й прозоре, що навіть дивно. Його ніколи не миють і не замінюють. Бо те вікно плаче.

Не від дощу, не від вологи. Усередині завжди виступає пара, і дві-три краплі повільно стікають униз, мов сльози. Вони з’являються не просто так, а лише тоді, коли хтось у селі приховує правду.

Катерина, соціальна працівниця з району, приїхала до В’язівка «інвентаризувати непрацюючі будинки». Їй дали список хат, і серед них — ця, покинута. Місцеві лише перехрестилися, коли вона питала дорогу:
— Туди йдіть, але вікна руками не чіпайте. І нічого не кажіть зайвого. Бо воно все почує.

Катерина лише пирхнула: «Ще одна сільська легенда». Та все ж пішла.

Усередині пахло пилом і яблучною гниллю. На підлозі — шматки цегли, на стіні — павутина. Але вікно світилося чистотою. І саме в ту мить, коли вона на нього глянула, на склі виступили нові краплі, ніби хтось щойно тулився чолом і плакав.

Телефон у кишені завібрував. Дзвонив чоловік.
— Я в Петра був учора, допомагав, — сказав він швидко.
Катерина знала, що бреше. І разом із його словами по склу прокотилася ще одна важка крапля.

Вона відсахнулась.
— Що за дурня? — прошепотіла.

І тут за спиною пролунав голос:
— То воно не дурня, а совість. Тільки в скляній формі.

У дверях стояла бабця в чорній хустці.
— Ви хто? — здивувалась Катерина.
— Та я ж сторожка цього вікна. Хоча мене вже й у селі мало хто пам’ятає.

— А воно чого плаче?
— Бо ми брешемо. Люди мовчать там, де треба кричати. І прикрашають там, де мали б сказати правду. Ото вікно й бере ту ношу на себе. Воно шкодує. Знає, що потім пізно буде.

Катерина провела рукавом по склу, витираючи вологу. Але за мить нова крапля з’явилася ще більша. Вона відчула, що те скло дихає їй у спину.

І тоді вона сказала вголос:
— Я знаю. І я більше не хочу мовчати.

Краплі зупинилися. Вікно стало прозорим, як ніколи. А в його відблиску Катерина побачила себе… іншу. Ту, яка не боїться говорити.

З того дня вона почала приходити до хати щотижня. Не прибирати — говорити. Про образи, страхи, невисловлені слова. І щоразу вікно світлішало.

Селяни почали шепотіти:
— Та вона ж із ним розмовляє.
— І що?
— А хіба погано мати слухача, який не перебиває?

Катерина тільки посміхалася. Бо іноді краще мати скляного співрозмовника, ніж людей, яким нічого не скажеш.

P.S.
Кажуть, у В’язівку є вікно, що плаче не тому, що воно зле. А тому, що чує. І якщо ти станеш перед ним — скажи бодай одне слово щиро. Бо, може, саме цього воно й чекало.