146. КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ БЕЗ КНИГ

с. Струсів, Тернопільщина

У селі Струсів стоїть стара бібліотека. Вона ховається за кущами бузку, наче сама соромиться свого вигляду. Фасад облуплений, тиньк потріскався, двері перекошені, ніби довгі роки слухали чужі сповіді й тепер важко зітхають при кожному відчиненні. Вікна затягнуті ґратами, але не для того, щоб берегти книги від злодіїв, а щоб щось — чи хтось — не вирвалося назовні.

Всередині порожньо. Підлога скрипить так, ніби на неї ступають невидимі кроки. Пахне старим пилом і вогкістю. Найбільше вражають полиці. Вони високі, темні, з подряпаними боками, але… порожні. Жодної книги. Лише шар пилюки, що ліг на дерево, наче попіл на згасле вогнище.

Але в селі кажуть: якщо довго сидіти перед цими полицями — ти починаєш читати. Не вголос. І навіть не очима. А серцем. І читаєш лише те, що саме тобі зараз потрібно знати.

Олена приїхала сюди у відрядження — описувати «культурну спадщину сіл». Її дорога затягла випадково: автобус поламався, і вона вирішила скористатися часом. Бібліотеку знайшла за порадою місцевої жінки, яка лише загадково всміхнулася й сказала: «Сходіть туди. Може, й не пошкодуєте».

Зайшла. Сіла на старий дерев’яний стілець біля полиці, щоб відпочити. І раптом… відчула, що щось відбувається. Серце забилося швидше. У голові почали з’являтись рядки, чіткі, мов надруковані:

«Ти не встигнеш повернутись, якщо не рушиш зараз».

Вона здригнулася, озирнулась — порожньо. Лише стіни, пил і стара тиша. Але в грудях стало ясно: ці слова стосуються саме її.

— Тут кожна полиця пам’ятає, що на ній стояло, — раптом пролунало з темряви.

Олена здригнулася, але то була лише пані Зоя — колишня бібліотекарка. Маленька сухорлява жінка з гострими очима.

— І що я щойно читала? — запитала Олена, намагаючись приховати хвилювання.

— Свою правду. Ту, яку давно не слухала, — відповіла пані Зоя спокійно.

Кажуть, дехто читав тут тексти про себе в дитинстві — коли ще не боявся мріяти. Інші бачили рядки про жінку, яку колись любили, але втратили, бо не зуміли зізнатися у почуттях. Хтось — про рішення, яке мав прийняти, та відкладав роками, поки життя не пройшло повз. Усі тексти тут ніколи не були написані на папері, але вони зберігалися у кожному серці. Полиці лише допомагали їх прочитати.

Перед від’їздом Олена дістала з кишені блокнотний аркуш, написала: «Я більше не мовчу», і залишила на полиці.

Наступного дня інша жінка прийшла сюди. Сіла на той самий стілець. І перше, що відчула, було не її власне, а чуже речення: «Я більше не мовчу». Вона піднесла руку до серця й зрозуміла, що це змінює й її.

Кажуть, у Струсові є бібліотека без книг. Але то не порожнеча. То простір, де ти нарешті бачиш себе. Бо найкраща книга — це не та, яку колись видали, а та, яку ти досі ховаєш усередині. І на яку вже давно пора подивитися прямо.