У Микуличах, у маленькій хаті з тріщинами на стелі, є кімната, в якій висить лампа.
Звичайна, стара, з товстим абажуром, що пахне пилом.
Але ця лампа вмикається лише один раз на людину.
І тільки тоді, коли людина вперше по-справжньому усвідомлює свою провину.
Ілля прийшов у хату випадково — допомагав онуці старої господині.
Попросив дозволу переночувати.
Опівночі — світло спалахнуло.
Саме тоді, коли він згадав, як перестав відвідувати батька після лікарні.
Бо було “важко”. Бо “не міг дивитися”. Бо “не знав, що сказати.”
На стіні — не було вимикача.
На стелі — дроти від старої електрики.
Але лампа світилась м’яко, жовтувато, чесно.
І в той момент Ілля не плакав. Він просто визнав:
– Це я. Я втік. Але я ще пам’ятаю.
Інші розповідали:
хтось бачив світло після того, як зізнався у зраді,
комусь вона загорілась, коли вперше сказав сину “пробач”,
а дехто — так і не бачив світла. Бо… не був готовий.
Коли Ілля прокинувся — лампа була темна.
Але в кімнаті… було світло. Не лампове. А зсередини.
Наче хтось нарешті відкрив вікно в закритому серці.
P.S.
Кажуть, у Микуличах є лампа, що світить лише раз.
І якщо вона загорілась — це не вирок. Це знак, що ти готовий визнати себе.
Бо справжнє світло — не зовні. Воно там, де ти нарешті чесно зізнався:
“Так, це було зі мною. Але я хочу стати кращим.”
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
