У селі Мала Уголька зима завжди приходить тихо.
Сніг тут не падає — а лягає. Як біла тиша на дахи, руки і спогади.
Але іноді, після першого сильного снігопаду, у дворі когось із селян з’являється ідеально сплетений сніговий вінок.
З крихітними візерунками, як у справжнього.
І якщо він торкається тебе — ти раптом згадуєш когось, кого не встиг обійняти.
Мар’яна вийшла зранку — і побачила вінок біля ґанку.
Жодних слідів навколо. Ідеально круглий.
Коли нахилилась — рукою торкнулась краю.
І тієї ж миті згадала — Оленку. Подругу з дитсадка.
Ту, з якою не попрощалась, бо просто не прийшла на похорон.
Баба Стефа каже:
– Це сніг не з неба. Це сніг із серця.
– Але хто його робить?
– Ті, хто досі не дочекались твого “вибач” або “дякую.” І хочуть, щоб ти згадав.
Іншим вінок нагадав:
брата, якому не подзвонили вчасно,
вчительку, яку висміяли, а потім пошкодували,
перше кохання, з яким не попрощались належно.
І в кожного — це був не біль, а ніжність.
Коли сонце підіймалось — сніг танув усюди.
Але вінок… зникав останнім.
І навіть коли ставав водою — на тому місці ще довго було тепло.
P.S.
Кажуть, у Малій Угольці сніг сплітає вінки не для жалоби, а для пам’яті.
Бо іноді достатньо просто згадати — щоб відпустити.
І якщо ти побачив білий вінок — не плач.
Просто прошепочи ім’я. І дякуй.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
