140. ЗОШИТ ІЗ МАЙБУТНЬОГО

с. Велика Багачка, Полтавщина

У селі Велика Багачка, в старій школі, на останній парті в кабінеті української мови час від часу хтось знаходить зошит.
Звичайний.
Пожовтілий, із заламаним кутом.
Але в ньому — твій почерк.
І тексти. Твори. Думки.
Які ти ще не писав. Але точно напишеш. Через роки.

Сергійко приніс зошит додому. На обкладинці — його ім’я. Його клас.
Але він ніколи його не бачив.
А в середині — твір:
“Мій останній лист мамі”
Зворушливий. Глибокий.
Але його мама жива. Ще й пиріжки пече на кожні збори.

Пані Алла, найстарша вчителька школи, подивилась зошит — і лише усміхнулась:

– Він тобі?
– Так. Але я цього не писав.
– Ще ні. Але серце — вже написало.

Щотижня в зошиті з’являлись нові сторінки.

• Про кохання, яке прийде через п’ять років.
   
• Про страх, якого ще не знаєш.
   
• Про вибачення, яке доведеться виговорити.
   

Усі з підписом “С.” І датами — на десятиліття вперед.

Сергійко одного разу спробував скопіювати твір.
Зіпсував контрольну. Бо вчителька сказала:
– Цей текст ще не твій. Ти мусиш до нього дозріти.

І тоді він лишив зошит у шафі.
Поставив його між “Зарубіжною літературою” та “Трудовим навчанням”.
І вирішив:
не читати наперед. А дочекатись, поки зошит стане правдою.

P.S.

Кажуть, у Великій Багачці є зошит, який знає твій почерк наперед.
Але не для того, щоб ти готувався. А щоб пам’ятав, ким ще можеш стати.
Бо кожен написаний рядок — це не прогноз. Це потенціал.
І тільки від тебе залежить: зітреш ти його… чи проживеш.