139. ПРИМАРНИЙ ПАСТУХ

с. Верхній Ясенів, Карпати

У Верхньому Ясенові, коли туман спускається на полонини, старі люди знають:
час для Примарного пастуха.
Ніхто не бачив його обличчя. Лише фігуру — високу, з ціпком, що не відбиває світло.
І за ним — худоба.
Але не така, як звичайна.
Бо вона не лишає слідів. І не дає звуків.
Але коли проходить — село стихає. Наче все завмирає… як перед молитвою.

Марко ночував у родичів, коли почув дивний шум — ніби тупотіння, але без ваги.
Виглянув у вікно: хтось ішов дорогою.
Позаду — силуети тварин, напівпрозорі. Мов із диму.
А все село — ніби вимкнули звук. Навіть пси не гавкали.
А в голові — тиша, що гуділа, як грім.

На ранок він спитав діда Миколу:

– Якого пастуха я бачив?
– Того, якого не побачиш двічі.
– Це як?
– Бо другий раз — то вже не побачиш. То вже або він за тобою… або ти — з ним.

У селі вважають: худоба пастуха — душі.
Ті, що блукають. Ті, що не мали коли попрощатися.
А пастух — той, хто веде.
Мовчки. Спокійно. Без страху.
Просто — в туман.

Наступної ночі Марко вийшов на шлях.
Пастух з’явився знову.
І Марко прошепотів:
– Дідусю, я не встиг… дякую.
Одна “тварина” зупинилась, обернулась.
І… посміхнулась очима.
Тоді вся процесія рушила далі. І зникла в ніч.

P.S.

Кажуть, у Верхньому Ясенові є пастух, якого не видно, поки не станеш тихим.
А якщо ти його побачив — не тікай. Просто промов те, що не встиг.
Бо тиша, яку він несе — не про смерть. А про спокій, який дає прощення.