У селі Лозова, у старому клубі, є стілець, про який кажуть:
якщо сядеш — не встанеш, поки не скажеш правду.
Не про когось. Не про податки.
Про себе.
Справжню.
Ту, яку ти ховаєш навіть у думках.
Стілець нічим не вирізняється: дерев’яний, з трьома перекосами, скрипучий.
Стоїть у кутку.
Але іноді під час свят когось “тягне” сісти саме туди.
І тоді починається.
Таня, сільська активістка, сіла випадково. Під час репетиції.
Встала — не змогла.
Посміхалась, як ні в чому не бувало. Але очі — круглі.
– Все добре. Просто… щось затекло.
Через 15 хвилин не витримала:
– Я не люблю цю виставу. І дітей боюсь. І хочу поїхати до міста. І ненавиджу це “всім подобається”.
Стілець скрипнув. І відпустив.
Відтоді в селі з’явилась традиція:
раз на місяць хтось добровільно сідає на стілець.
І каже правду.
Мовчки. Вголос. Зі сльозами або сміхом.
І стає легше.
Іноді плаче весь клуб.
Але ніхто не осуджує.
Один чоловік, що втік із міста після зради, сів мовчки.
Пів години мовчав. Потім лише:
– Я не поганий. Просто втомився бути сильним.
І це була найгучніша правда за весь рік.
Стілець навіть не скрипів — зітхнув.
P.S.
Кажуть, у Лозовій є стілець, який тримає лише тих, хто тримає себе.
І якщо він тебе не відпускає — може, пора вже відпустити самому.
Бо правду ніхто не вимірює лайками. Її просто треба сказати. Хоча б раз.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
