132. ДВЕРІ У ГРУШІ

с. Диканька, Полтавщина

У Диканьці біля старої церкви росте груша. Вона не дуже висока, крива, з трьома товстими гілками, схожими на руки.
У її стовбурі — отвір. Наче природний дупло, але дуже правильне. Як двері.
Кажуть, якщо постукати тричі — відкриється прохід.
Але… не завжди в цей світ.

Марічка приїхала до Диканьки на пленер. Художниця, що шукала натхнення.
Побачила грушу — і захотіла намалювати.
А місцева дитина сказала:
– Тільки не стукай по три рази. Бо двері відкриються.

І, звісно ж, вона постукала.

В груші не було порожнечі. Була тінь. І коли вона нахилилась — встигла побачити вулицю. Не їхню.
Наче село, але всі будинки мали по два дахи. А люди були… трохи прозорі.
Її покликала жінка:
– Як ти сюди потрапила? Тебе ж ще не кликали. Повертайся. Рано ще.

Марічка злякалась, відсахнулась — і двері зникли.

Бабуся з сусідньої хати пояснила:

– То двері між. Між тоді і потім. Між світом, де ти ще не була, і тим, де тебе вже нема.
– І що там?
– Інколи — люди, які ще не народились. Інколи — ті, хто чекає зустрічі.

Наступної ночі Марічка чула, як хтось тупо стукає в дерево. Зсередини.
Три рази.
Вона не підійшла. Але знала: груша пам’ятає її.
І двері — ще відкриються.
Коли буде треба.

P.S.

Кажуть, у Диканьці є груша з дверима. Але відчиняються вони тільки тим, хто ще не зовсім тут.
І якщо тебе щось тягне до того стовбура — не квапся. Бо іноді краще дочекатися свого “часу”, ніж потрапити у чужу реальність.