У небі над селищем Грабове вже багато років пливе одна й та сама хмара.
Вона не зникає. Не росте. Не зменшується.
Її можна побачити в будь-яку пору року, в будь-яку годину дня.
І всі кажуть одне:
вона не змінює форми. Ніколи.
А в її тіні — силует.
Силует когось, кого ще нема.
Олександр — учитель географії. Спершу він думав, що хмара — оптична ілюзія.
Аж поки не почав фотографувати її щодня.
І на кожному знімку — однакова форма.
Злегка зігнута фігура. Начебто людина з рюкзаком, що тримає дитину за руку.
Сусідка — стара жінка Марфа — якось сказала:
– То не хмара. То душа. Ще не народжена. Але вже чекає.
– Чекає чого?
– Своєї черги. Своєї мами. Своїх слів.
Цікаво, але хмару бачили не всі.
Хтось казав, що вона зникає. Хтось — що в ній нічого особливого.
Але ті, хто відчував втрату ще до зустрічі, бачили силует чітко.
І навіть… відчували тепло. Якби хмара мала пульс.
Через два роки в Олександра народилась донька.
І в день, коли він узяв її на руки, хмара змінилась.
Уперше.
Стала трохи прозорішою. Розпливлась.
І наступного ранку — зникла.
Залишилось тільки небо. Чисте. Спокійне.
P.S.
Кажуть, над Грабовим є хмара, яка чекає. Але не дощу. А життя.
І якщо ти побачиш її — придивись.
Можливо, це той, хто ще не народився. Але вже тебе знає.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
