128. ГІЛКА ЗАМІСТЬ СЛІВ

с. Угринів, Волинь

У селі Угринів вже багато поколінь люди розмовляють… не завжди словами.
Тут, якщо хтось мовчить, але подає тобі гілочку — ти вже все зрозумів.
Бо гілка — це відповідь.
Кожна форма, колір, вигин — усе має сенс.
І найголовніше:
брехні тут немає. Гілка не бреше.

Софія приїхала до Угринова до родичів. Її зустрів дід Микита — мовчазний, старий, з руками, які знали землю.
Вона щось запитала — про маму, про дитинство, про те, чому всі мовчали про минуле.
Він не сказав ні слова.
Вийшов у двір. Зірвав тонку гілочку з ліщини.
Поклав їй у руку.

На ній було три відростки. І всі — в різні боки.
Вона зрозуміла:
було три дороги. І жодна — не була легкою.

У селі кажуть:

• гілка з калини — це “пробач”
   
• з дуба — “я тримаюсь”
   
• з верби — “я чекаю”
   
• а коли приносять ялівцеву — це вже “все, кінець”.
   

Ніхто не вчить цієї мови. Але всі її знають.

Софія сама з часом почала користуватись гілками.
Після сварки з братом вона залишила йому біля ліжка гілочку з горіха.
Ту, що має форму кола — без початку і кінця.
І він наступного дня лише кивнув.
І сказав:
– Я теж.

Коли хтось іде — у труну кладуть не квіти, а гілку.
Одну.
І якщо вона тріскає в руках — значить, людина не встигла сказати головне.
А якщо зберігає форму — значить, усе було почуте.

P.S.

Кажуть, у Угринові краще мовчати з гілкою, ніж говорити неправду. Бо дерево завжди знає суть.
І якщо тобі дали гілочку — не ламай її.
Бо, можливо, саме вона — найчесніше, що ти почуєш сьогодні.