127. КІСТКА В ГРУДІ

с. Базар, Житомирщина

У селі Базар кожна людина носить в собі одну кістку, яка не належить їй.
Не своє ребро, не свій палець, не своє коліно.
Вона схована глибоко в грудях — між серцем і мовчанням.
І коли хтось поруч бреше, ця кістка стискається.

Михайло повернувся до села після років у місті.
Розмовляв із однокласником — звичні фрази:
– Та все добре. Працюю. Одружений. Щасливий.
І в ту мить у грудях щось стиснулось. Як кулак. Як зуб. Як правда.
Михайло зігнувся. А друг зніяковіло сказав:
– Ну… майже щасливий.

Місцева бабця, відома як Зіна-Молочниця, пояснила:

– Це стародавній звичай. Коли дитина народжується, їй кладуть одну чужу кістку. З чужого тіла.
– Для чого?
– Щоб ніколи не могла повністю жити в брехні. І щоб завжди знала, що ми всі… трохи не свої.

Коли у селі з’являвся чиновник, кістки в людей пульсували.
Коли у школі вчителька казала “все буде добре” — і не вірила — дітям ставало важко дихати.
А коли на похороні хтось сказав “він пішов у кращий світ” —
кістки плакали мовчки.

Михайло сам став брехати — зручно, звично, швидко.
Але кістка не давала спати.
Тоді він пішов на річку. І сказав уголос усе, що приховував:
– Я не той, за кого себе видаю. Я боюсь. Я втомився. Я хочу чесно.
Кістка… заспокоїлась.
І він вперше вдихнув на повні груди.

P.S.

Кажуть, у Базарі кожен носить у собі чужу кістку. Але не для покарання. А для нагадування.
Що ми — частина одне одного. І брехня болить не лише тим, кому збрехали, а й тим, хто ще пам’ятає правду.