125. ВЕРЕТЕНО З ВІТРІВ

с. Колочава, Закарпаття

У Колочаві, на самому схилі, де стежка петляє між смереками, живе стара жінка на ім’я Марта.
Про неї кажуть:
вона пряде вітер.
І справді — щоранку, коли вітер тягнеться з полонини, вона сідає на ґанку з веретеном, яке обертається без жодної нитки.
Але нитка там є. Просто її не видно.
Бо кожна — нитка пам’яті.

Аня прийшла до Марти за легендами. Хотіла писати диплом про фольклор.
Побачила стару з веретеном.
І раптом — голос.
– Анечко... пам’ятаєш, як ми тобі в перший клас бантик зав’язували?
Аня озирнулась — нікого.
Але голос був її мами. Яка померла два роки тому.

Марта усміхнулась:

– У кожному вітрі є чиясь пам’ять. Просто ти її не завжди чуєш.
– А веретено?
– Воно допомагає “піймати” звук. А нитка — зберігає. Хочеш, спробуй?

Аня взяла веретено. Вітер був лагідний.
Воно оберталось у її руках. І вона почала чути себе:

• голос бабусі, яка співала колискову
   
• запах батькової куртки після риболовлі
   
• своє “пробач” — яке вона ніколи не сказала
   

Нитка була ледь видимою. Але — тягнулась з грудей.

Перед від’їздом Марта сказала:

– Тримай. Це твоя нитка. Не загуби. Якщо колись забудеш, хто ти — вона нагадає. Але не словами. Вітром.

P.S.

Кажуть, у Колочаві є веретено, яке пряде вітер. І кожна нитка — не для шиття, а для пам’яті.
Бо іноді все, що лишається — це голос у вітрі, який знає тебе краще, ніж будь-хто інший.