124. ПІСОК, ЯКИЙ НЕ ЛИПНЕ

с. Приморське, Одещина

На пляжі біля села Приморське є один незвичайний відрізок берега.
Пісок там наче звичайний — м’який, теплий, золотистий. Але він не чіпляється до шкіри.
Зовсім.
Якщо ти чесний.
Усі інші — лишають сліди, які не змиваються навіть морем.

Оленка приїхала сюди вперше. З Києва. У голові — хаос, брехня, втома.
Сіла на берег, зняла босоніжки, пішла по воді.
І відчула: пісок заліпив пальці.
Не змився. Навіть у хвилі.

А дівчина, яка йшла поруч, мала чисті ноги. Як щойно з душу.

Хлопець із Приморського пояснив:

– Це місце… мовчазне. Але справжнє.
– Тобто?
– Пісок не липне до тих, хто не бреше. Навіть собі.
– І що, якщо липне?
– Значить, є що сказати. Але ти ще не готова.

Оленка повернулась наступного дня. Ішла повільно.
У голові — кожне невимовлене “вибач”, кожне збрехане “я в порядку”.
Вона проговорила це все сама собі. І — відчула легкість.
Пісок… став м’яким. Теплим.
Але не лип. Вперше.

Потім вона побачила чоловіка, що залишив на піску… сліди, які не зникали.
Навіть після години. Навіть після хвиль.
Люди обходили ті сліди стороною. Бо то були не просто сліди — а історії, які він ніколи не сказав уголос.

P.S.

Кажуть, у Приморському є пісок, який не липне до правди. Але чіпляється до брехні — міцно, мов борг.
І якщо ти йдеш там босоніж — послухай, що каже твоя шкіра.
Бо, можливо, вона давно хотіла сказати:
“Мені тяжко від того, що я досі мовчу.”