123. РУШНИК, ЩО РОСТЕ

с. Бобриця, Київщина

У селі Бобриця, в невеликій хаті з глиняною підлогою, зберігається рушник.
Він висить на стіні. Вишитий, як годиться: червоний, чорний, білий. Але є одна деталь:
щороку він подовжується.
Ніхто його не чіпає. Ніхто не вишиває. Але нові орнаменти з’являються самі.
І що найцікавіше — вони відображають події, які ще не трапились.

Ірина приїхала до бабусі на свята. Тієї ночі бабуся показала їй рушник.
– Бачиш цей візерунок?
– Так. Щось схоже на дерево й птахів.
– Через тиждень приїде твоя сестра. І скаже, що чекає дитину. Ось ця гілка — це вона. А птахи — двійнята.

Ірина усміхнулась.
А через тиждень сестра приїхала… і принесла новину. Все — точно.

На рушнику були інші символи:

• три хрести — а через рік у селі відбулись три похорони,
   
• круг з хмарами — перед тим, як блискавка зруйнувала стару школу,
   
• зламана нитка — за день до розлучення.
   

Бабуся каже:
– Рушник — як хроніка. Але його не читають — його розуміють.

Ірина одного разу помітила нову лінію — срібну, дуже тонку.
На ній — силуети двох людей, що тримаються за руки. А поруч — маленький візерунок, схожий на обручку.

Через два місяці — вона зустріла Остапа.
І відчула — вишивка вже все знала.

Рушник тепер зберігається у скрині. Але раз на рік бабуся вивішує його на ніч.
І кожного ранку перевіряє: що з’явилось нового.
І записує. Не для себе — для наступних.

P.S.

Кажуть, у Бобриці є рушник, який вишиває майбутнє. І якщо ти побачиш на ньому щось нове — не лякайся. Це не вирок. Це підказка.
Бо справжні візерунки життя з’являються ще до того, як ти встиг поставити перший хрестик.