122. МУРАШНИК З ІСТОРІЄЮ

с. Тисів, Івано-Франківщина

У лісі біля Тисова стоїть мурашник. Величезний, наче маленьке поселення.
Його обходять стороною навіть мисливці. Не тому, що мурахи кусаються — навпаки, поводяться тихо, майже людяно.
Але головне — вони виносять зі свого мурашника речі.
Маленькі. Але з минулого.

Леонід — краєзнавець. Під час чергової прогулянки знайшов біля мурашника гудзик. Виглядав, як старовинний.
Відніс до музею.
Там сказали: офіцерська форма, 1942.
Далі — обручка. Ланцюжок. Маленьке дитяче дзеркальце.
Усе — речі з минулих десятиліть. Усе — вивезено мурахами на верхівку їхнього будинку.

Він почав спостерігати:
Мурахи обережно витягали предмети з глибини. Несли на світ.
Кожна річ — мов нагадування.
Те, що не знайшли археологи. Те, що забули нащадки. Те, що зникло з пам’яті — але залишилось у землі.

Одного дня мурахи витягли щось, загорнуте у поліетилен.
Виявилось — лист. Написаний рукою дитини.
“Тату, я знаю, що ти не повернешся. Але якщо ти це бачиш, знай — я тебе не забув.”
Датовано — 1993.

Леонід зібрав усі речі. Створив маленький музей біля мурашника — просто у лісі.
І написав:
“Це не експонати. Це докази того, що земля пам’ятає. Навіть якщо ми — ні.”

P.S.

Кажуть, у Тисові є мурашник, який збирає не лише хвою й землю, а історії.
І якщо ти знайдеш щось біля нього — не забирай. Просто подивись.
Бо можливо, саме зараз тобі показують те, що не можна було забути. Але забули.