121. СВІЧКА БЕЗ ВОГНЮ

с. Носівка, Чернігівщина

У Носівці, в старій хаті з покрученими яблунями в саду, живе жінка на ім’я Раїса. Її дім — тихий, старий, простий.
Єдине, що не так — свічка.
Вона стоїть на столі вже понад пів століття. Не горить, не тане, не має ґнота.
Але іноді світиться. Без вогню. Без тепла. Без причини — принаймні зовнішньої.
Але є одна умова:
світиться вона тільки тоді, коли хтось поруч мовчки згадує про втрату.

Оленка приїхала до Раїси, щоб написати репортаж про “народну магію”.
Все було цікаво, але трохи банально — поки не настала ніч.
Вони сиділи на кухні. Раїса щось розповідала про вірування, а Оленка думала про бабусю.
Її бабусю. Яка навчила її варити борщ, яку вона не встигла обійняти востаннє.
І саме в цей момент свічка на столі засяяла.

Це не було полум’я. Це було щось між світінням і присутністю.
Наче сама бабуся на мить увійшла в кімнату.
Раїса не здивувалась:

– Ти згадала когось, так?
– Так…
– І відчула сум. Але світлий. Оце воно і є. Не горе — а пам’ять, що світиться.

Наступного дня прийшли інші гості — молодий хлопець і жінка середніх років.
Коли жінка сіла за стіл і подивилась на фотографію на стіні — свічка знову засвітилась.
Вона мовчала. Але очі блищали.
Після — сказала лише одне:
– Це точно… він.

Оленка зрозуміла, що свічка — не для освітлення. Вона не показує шлях. Вона підтверджує, що ти ще маєш серце.
Бо втрати — не завжди тягар.
Іноді це вогник у темряві, який каже:
“Ти пам’ятаєш. І це добре.”

P.S.

Кажуть, у Носівці є свічка, яка світиться без вогню. Вона не гріє, не палить, не лякає. Вона нагадує.
І якщо ти сів біля неї — подумай, кого ти ще носиш у собі.
Бо, можливо, саме це світло — єдиний доказ того, що пам’ять живе далі.