120. КУРТКА, ЩО НЕ МОКРІЄ

с. Зелена, Івано-Франківщина

У селі Зелена, біля потічка, є камінь, на якому завжди лежить куртка.
Зелена, потерта, на вигляд звичайна. Але дощ її не змочує.
Вона залишилась ще з радянських часів, ніхто її не бере, але іноді хтось — надягає.
І тоді стається найстрашніше:
ніхто більше не пам’ятає цієї людини. Навіть рідні. Навіть вона сама.

Юра потрапив у село, рятуючись від грози. Йшов лісом, намок до нитки, шукав укриття.
І тут — камінь, куртка. Суха.
Він довго не думав. Надягнув.
І відразу — дощ зупинився. Над ним. Навколо лило, а він ішов сухим.

Коли він постукав до хати, господарі подивились на нього, ніби вперше бачили людину.

– Ви хто?
– Я Юра. Я тут у вас був минулого літа!
– Не пам’ятаю. Ми вас уперше бачимо.

У телефоні — жодного контакту. Фото стерлись. Навіть у дзеркалі він здався собі не таким.

Наступного ранку він зустрів бабцю біля потічка. Вона кивнула на куртку:

– Надягнув?
– Так.
– І що, вже не знаєш, хто ти?
– Починаю забувати.
– Бо ця куртка — для тих, хто хоче зникнути. Вона дає тобі спокій. Але забирає тебе у світу. А світ — тебе.

Юра повернувся до каменя.
Зняв куртку.
Поклав назад. І дощ одразу намочив його до кісток.
Але в голові з’явились імена. Лики. Голоси.
І знову — він сам. Справжній.

P.S.

Кажуть, у Зеленій є куртка, яка не мокріє. Але кожна її суха секунда змиває тебе зі світу.
І якщо тобі хочеться зникнути — краще не надягай. Бо справжній спокій — не в тому, щоб тебе забули. А в тому, щоб тебе прийняли, навіть мокрого, навіть зболеного. Живого.