119. СКЕЛЯ ЗІ СЛІДОМ

с. Буки, Черкащина

Поблизу села Буки, прямо над річкою Гірський Тікич, стоїть скеля. Її називають “Скелею мовчання”.
Але кожен, хто хоч раз збрехав у горах — навіть подумки — лишає на ній слід.
Його не видно завжди. Але якщо під певним кутом упаде сонце — відбиток стане чітким.
І тоді видно: де і хто не був щирим.

Леся з хлопцем вирушили в похід. Все було добре — до того моменту, як вона сказала:
– Мені байдуже, що ти мовчиш.
Але всередині — кипіло.
Вони дійшли до скелі, сіли, мовчали.
І коли вона подивилась на камінь — побачила відбиток руки. Маленький. В її формі.

Місцевий провідник, дід Омелян, почув її здивування.

– Сказала неправду?
– Так… але ж це дрібниця.
– У горах дрібниць нема. Вони як лакмус. Якщо щось несеш у собі — залишиш тут. Скеля мовчить, але не забуває.

Леся почала розглядати скелю:

• Тут — відбиток ноги, ніби хтось стояв, а потім відступив.
   
• Там — пальці, ніби схопились, але не втримались.
   
• І ще — наче контур серця, який ледь видно. Може, лишив той, хто сказав “люблю”, не відчуваючи цього?
   

Наступного дня вона знову піднялась на скелю. Взяла камінь. Постукала. І сказала вголос:
– Я збрехала. Мені не байдуже. Мені боляче. І страшно. Але я хочу правди.
Скеля мовчала. Але відбиток… зник.

P.S.

Кажуть, у Буках є скеля, яка збирає неправду. Але не для покарання. А для нагадування. Бо правда не завжди красива, зате легша за брехню.
І якщо твій слід з’явився — просто подумай:
“Чи не пора вже стерти його — щирістю?”