117. СІНО З ГОЛОСОМ

с. Гримайлів, Тернопільщина

У селі Гримайлів є старий сінник. На вигляд — нічого особливого: дерев’яна конструкція, вкритий соломою дах, запах трави й спокою.
Але щоночі, коли все село спить, зсередини лунає голос.
Завжди один і той самий шепіт:
“Не забудь мене.”

Олеся приїхала в село на літній відпочинок. Господарі запропонували переночувати в сіннику — “романтика, як у дитинстві!”
Першу ніч вона заснула миттєво, втомлена після дороги.
Але близько другої ночі…
– Не забудь мене.
Вона підхопилась. Тиша. Сіно шурхотіло, але нікого не було. Голос звучав прямо під вухом.

Наступного вечора вона навмисне не спала.
Слухала.
І знову — “Не забудь мене.”
Цього разу голос був чіткіший. Чоловічий. Молодий. Тремтливий.
І в голові — спалах.
Обличчя. Очі. Хлопець із фото, яке вона знайшла колись у бабусиному альбомі.
На звороті було написано:
“Микола. 1944.”

Вона показала фото сусідові-старожилу:

– Це ж Миколка! Вони з бабою твоєю дружили. Він на війну пішов. Та й не повернувся. Але щоночі тут спав, каже вона. Після роботи, до армії. В сіні. Мовляв, найсолодший сон — коли пахне скошеним літом.

Наступної ночі вона сама прошепотіла у темряві:
– Я не забуду. Обіцяю. Ти був. І є. І тепер твоє "не забувай" стало моїм "я пам’ятаю".

Голос більше не з’являвся. Але сіно все ще пахло теплою присутністю. Як обійми без тіла.

P.S.

Кажуть, у сіннику в Гримайлові ночами шепоче голос. І якщо він звертається до тебе — значить, ти обраний нести пам’ять. Не як тягар. А як нитку між “тоді” і “тепер”.
Бо забуте — зникає. А згадане знову стає живим.