115. ПТАХ ІЗ ГРАНАТОЮ

с. Кам’яниця, Закарпаття

Кожної весни в селі Кам’яниця, коли ще лежить сніг, а дерева тільки прокидаються, один і той самий птах приносить… гранату.
Не нову. Стару, з іржею. Зі справжньої війни.
Залишає на ґанку — завжди на одному й тому самому.
І завжди мовчки.

Оля приїхала в гості до тітки. Її розбудив гуркіт на ґанку.
Вийшла — і побачила:
сірий птах, схожий на ворона,
і стара граната — прямо біля дверей.
З іржею, зелена, з відбитком пальця на корпусі.

Вона спитала сусіда:

– Це жарт?
– Це птах. Його ніхто не бачив, коли він летить. Але гранату — завжди лишає тут. Бо тут жила Марія.
– Хто?
– Вона втратила трьох братів. Один не повернувся.
Кажуть, птах приносить те, що ще не віднайшлось. Те, що ще не відпустилось.

Оля зібралась викинути ту гранату — але дідусь із сусіднього двору зупинив:

– Не чіпай. Вона не вибухає. Вона нагадує. Тільки той, хто чекає — бачить птаха. І тільки він знає, що це за граната.

Оля не розуміла, до чого тут вона.
Поки не знайшла у тітчиному ящику старий лист…
Від хлопця. Зниклого безвісти в 1944.
На ньому було ім’я — таке саме, як у її діда, але з іншим прізвищем.

Наступної весни вона сама поставила на ґанку записку:
“Я пам’ятаю. Хоч і не знала.”

І птах не приніс гранату.
Вперше за роки.
Лише гілку. З молодими листками.

P.S.

Кажуть, у Кам’яниці є птах, що носить гранати. Але не для вибуху. Для нагадування.
Про тих, кого не згадали. Про імена, що лишились у землі без хрестів.
І якщо ти побачиш його — не тікай. Можливо, саме ти — той, хто має пам’ятати за всіх.