114. ЛАВКА, ЯКА НЕ ОХОЛОДЖУЄТЬСЯ

с. Катеринівка, Донеччина

У селі Катеринівка біля старого магазину стоїть лавка. Ніби нічого особливого: дерев’яна, потерта, з іржавими ніжками.
Але вона ніколи не холодна.
Навіть у лютому. Навіть о п’ятій ранку. Навіть коли мороз тріщить і дим стоїть у повітрі.
Бо хтось досі сидить на ній. Чекає.

Ігор приїхав у село з гуманітарною місією. Поки місцеві збирались, він сів на лавку.
І одразу відчув тепло. Таке, як від тіла, що щойно встав.
Подивився навколо — нікого.
Але ліворуч на дерев’яній дошці був ледь помітний відтиск:
пальці. У тремтінні.

Він запитав стареньку біля паркану:

– А чого лавка така тепла?
– Бо там сидів Микола. Щовечора.
– І чекав?
– Дочку. Не повернулась з міста. Казав: “Вона точно приїде. Хоч на день, хоч на думку.”
І сидів.
А тепер… не сидить. Але лавка — ніби пам’ятає.

Ігор почав сідати там щовечора. Не з обов’язку. А з відчуття, що хтось поряд.
Іноді чув ніби тихе покашлювання. Іноді — запах тютюну.
І одного разу — голос:
– Ще трохи. Вона вже поруч.

Через кілька тижнів до села приїхала жінка. Заплакана.
Сіла на лавку.
І прошепотіла:
– Тату, я тут. Пробач, що запізнилась. Я боялась. Але ти чекав. І лавка — досі тепла.

P.S.

Кажуть, у Катеринівці є лавка, яка не охолоджується. Бо справжнє очікування — не в часі, а в теплі, що залишив хтось важливий.
І якщо ти на ній сидиш — посидь ще трохи. Може, хтось саме до тебе зараз повертається.