113. СТУК У ВІКНО

с. Антонівка, Херсонщина

У селі Антонівка кажуть: якщо опівночі хтось стукає у вікно — не варто відчиняти.
Бо стук той не з вулиці.
Іноді — не з цього світу.
І що найдивніше — завжди один раз. Ні більше, ні менше.
І завжди — з того боку, де нікого не має бути.

Марина знімала дачу в Антонівці, щоб дописати книгу. Нічна тиша, самота, натхнення — ідеально.
На третю ніч: стук. Один.
Не гучний. Але точний.
Вона підійшла до вікна — порожньо. За вікном — поле. Без дерев, без людей, без сенсу, щоб хтось там був.

Але в середині щось ворухнулось. Ніби пам’ять. Ніби щось, що вона давно не хотіла згадувати.

Наступної ночі — знову.
І ще.
Завжди один стук. Завжди з того боку, де її батько колись лагодив антену.
Він помер, коли їй було десять.
І раптом вона згадала: він завжди стукав у вікно один раз, коли повертався з нічної зміни.

Вона запитала стару сусідку:

– Ви чули про стуки у вікно?
– Це не стукають. Це — згадують. Іноді про тебе. Іноді ти згадуєш, а душа відгукується.

Наступного вечора, коли стук знову пролунав, вона не злякалась.
Вона постукала у відповідь. Один раз.
Пауза. Тиша. І… тепло.
Ніби кімната наповнилась повітрям, яке пам’ятає руки, що тебе колисали.

P.S.

Кажуть, у селі Антонівка є вікна, в які стукають не люди. А спогади.
І якщо ти почуєш той стук — не панікуй. Просто згадай, кого ти досі не відпустив.
І, може, пора відповісти. Хоч одним, але щирим “тук.”