111. ШЛЯХ У ПІСНІ

с. Сороки, Буковина

У Сороках є пісня, яку ніхто не пам’ятає повністю.
Колись це була колискова. М’яка, як ковдра з бабусиних рук, і глибока, як річка вночі.
Її не співають по радіо, не знайдеш у збірках. Але якщо її заспівати вголос у лісі — відкриється стежка.
Не на карті. Не на компасі. Але вона є. І вона веде до тебе. Колишнього.

Марко почув цю пісню від прабабусі. В дитинстві вона її колисала — і він запам’ятав тільки один рядок:
“Сонце спить, і гай мовчить...”
Але мелодія — засіла назавжди.
Через багато років, повернувшись до Сорок, він вирішив пройтись лісом. І сам собі наспівав цей рядок.

Трава затремтіла. Повітря ніби зашипіло. І перед ним відкрилась нова стежка.

Це не була звичайна стежка.

• На ній він зустрів себе в п’ять — із дерев’яним пістолетом і переляканими очима.
   
• Потім — у десять. З білою сорочкою, змоченою дощем.
   
• Потім — себе, якого він не хотів бачити. Того, хто зрадив, не прийшов, забув.
   

Але всі “він” — просто дивились. Без осуду.
І лише співали ту саму пісню. Тихо. Як фон.

У глибині лісу він знайшов галявину. Посередині — дерев’яний хрест без напису.
На ньому — написана кривенькими літерами пісня. Уся.
Тепер він її згадав. Повністю. І зрозумів:
Це була пісня про шлях до прийняття.

Коли він вийшов із лісу, не було більше тієї стежки. Ні трав, ні віх.
Але в голові — звучала вся мелодія. І вперше за роки він заспівав її комусь іншому.
Сину. Перед сном.

І син сказав:
– Тату, мені спокійно. Це дорога-спів.

P.S.

Кажуть, у Сороках є пісня, яка відкриває шлях. Але тільки тому, хто не боїться згадати, яким він був. Бо справжні стежки — не в лісах. А в серці, яке нарешті готове слухати себе.