110. ВІНОК, ЩО НЕ В’ЯНЕ

с. Ворзель, Київщина

На старому цвинтарі у Ворзелі є одна могила, про яку всі знають, але ніхто точно не скаже, чия вона.
Плита без імені. Лише дата — 1914.
А на ній — вінок. Квітковий. Живий. І вже багато років не в’яне. Навіть узимку.

Олена опинилась у Ворзелі випадково — шукаючи “місце, де тихо”.
Прогулювалась цвинтарем і натрапила на могилу.
Її здивувало не ім’я — його не було. А те, що вінок із фіалок був свіжий. Відчутно ароматний. У листопаді.

Вона запитала бабусю, що доглядала іншу могилу поруч:

– А хто тут похований?
– Ніхто не знає. Хтось із війни, кажуть.
– А хто кладе вінок?
– Така ж сама таємниця. Але квіти завжди живі. Навіть коли мороз. Навіть коли снігом завалено.

Олена поверталась наступного дня. І ще.
Вінок не змінювався — але запах ставав ріднішим.
І тоді, в одному з снів, їй приснився голос:

– Дякую, що не питала. А просто пам’ятала.

Вона прокинулась — і зрозуміла, що в дитинстві, коли бавилась у парку Ворзеля, завжди відчувала чийсь погляд. Теплий. Сумний. Добрий.

Вона принесла польову ромашку і поклала поруч.
Вінок трохи посунувся. Ніби прийняв.
І вперше за роки вона не відчула провини за те, що не знала, кого згадує.
Бо пам’ять — не лише для родичів. Вона для серця.

P.S.

Кажуть, у Ворзелі є могила, яку ніхто не називає. Але вінок на ній — завжди живий. Бо іноді пам’ять живе не в родинних узах, а в тих, хто просто не забув любити. І якщо ти побачиш той вінок — не проходь повз. Може, саме в тебе було серце, яке мало пам’ятати.