109. ЗЕРНЯТА ЧАСУ

с. Ямпіль, Сумщина

У Ямполі, на краю села, стоїть старий млин. Залишений, скрипучий, але іноді з димоходу йде пара.
Кажуть, він починає працювати сам — без людей. І щоночі перемелює не пшеницю, а спогади.
А вранці з нього виходить мішок муки, і на кожному зернятку — дата.

Іван зайшов туди просто з цікавості — місцеві діти розповіли, що бачили “млин-привид”.
Всередині — пилюка, павутина, і… мішок із мукою. Свіжий. Ще теплий.
На клаптику тканини — дата: 7 липня 2013.

Іван завмер.
Це день, коли він… вперше закохався.

Він почав приходити щоніч.
І кожного разу — новий мішок.

• День, коли його не прийняли в університет.
   
• День, коли він прогуляв школу, щоб піти в ліс.
   
• День, коли сказав “назавжди” — і пішов.
   

Кожна дата — спогад. Упакований у порошок.

На третю ніч у млині був чоловік. Старий. У фартусі.

– Ти прийшов за своєю пам’яттю?
– Я хочу знати, чого не хочу згадувати.
– Це небезпечно. Але якщо зможеш її прожити — отримаєш силу.
– Я готовий.
– Тоді спробуй спекти хліб. І з’їж. Але не весь.

Іван узяв муку з мішка за 25 серпня 2008.
Спік.
Коли скуштував — відчув все. Перший удар серця від втрати. Першу обіцянку, яку не виконав. Перше “все буде добре”, сказане не собі.

Але не злякався. Він посміхнувся.
Бо тепер він не тікав від минулого. А смакував його.

P.S.

Кажуть, у Ямполі є млин, що меле час. І якщо ти скуштуєш хліб із власної пам’яті — не чекай насолоди. Але очікуй зцілення. Бо іноді, щоб рухатись далі, треба прожити те, що не встиг у своєму “тоді”.