108. ПЛАЧ ВІД СТЕЛІ

с. Великий Бичків, Закарпаття

У селі Великий Бичків деякі хати мають особливу тишу.
Не затишну — мовчазну. Таку, в якій навіть цокання годинника лунає, як крик.
Але іноді вночі, коли світло вимкнено, а вікна закриті… зі стелі починає лунати плач.
Тонкий, високий, немов дитина, яка шепоче щось крізь сон.

Іра зняла хатинку на тиждень — втекти від міста, “від усього”. Першу ніч усе було звично: чай, книга, тиша.
Другу ніч — знову тиша.
А на третю…
– Іііііі…
Плач. Ледь чутний. Якби не повна тиша — не почула б. Але був. І точно — зі стелі.

Наступного ранку вона запитала бабусю з сусіднього двору.

– А ви щось чули?
– Ти в “слівній” хаті. Там плачуть. Але не всі чують. Лише ті, хто сам щось не договорив.
– І що робити?
– Спробуй відповісти. Але не словами. Серцем.

Наступної ночі плач знову прийшов. Іра лежала, боялась дихати.
А потім прошепотіла:
– Пробач, що не попрощалась.
Що тікала замість лишитись.
Що мовчала, коли треба було кричати.

І тоді… зі стелі почало капати. Але не вода. Сіль. Справжня.
На подушку. На підлогу. На долоню.

Вранці стеля була суха. Тиша — теж.
А в душі — порожнеча. Не лячна, а нова.
Іра вперше за місяці захотіла подзвонити мамі. Без обов’язку. Просто — “ти є?”

P.S.

Кажуть, у Великому Бичкові є хати, де плачуть стелі. Але тільки для тих, у кого душа теж капає сіллю. І якщо ти чуєш цей звук — не тікай. Відповідай. Бо, можливо, саме він допоможе тобі нарешті висловити те, що ти досі носив як тінь.