106. ПРИМАРНИЙ МАРШРУТ

с. Білокуракине, Луганщина

Біля покинутої зупинки в Білокуракиному, де колись зупинялись рейсові автобуси на Старобільськ, тепер панує тиша, що чути навіть серцем.
Але щовівторка, близько сьомої ранку, вона переривається шурхотом шин.
Автобус. Без написів, номерів, об’яв. Лише водій у чорній куртці та світлі окуляри, крізь які не видно очей.

Сідають у нього тільки ті, хто не знає, куди їде. І тільки ті, хто наважився не планувати.

Марія прийшла на зупинку випадково. Погана ніч, дурні думки, валіза з нічого і в голові — повна каша.
Побачила автобус — двері відкрились.
Сіла, бо… а чому б і ні?
Всередині — п’ятеро людей. Мовчання. Ніхто не питає, звідки, куди, чому.

Водій завів двигун. І поїхали.

Марія намагалась дивитись у вікно — але за ним був не ліс, не поле. А спогади. Її власні.
Пейзажі мінялись, як у фільмі:

• Вона на річці з татом, якого давно нема.
   
• Вона каже “так”, але хоче кричати “ні”.
   
• Вона сміється, але всередині — тиша.
   

Ніхто нічого не коментував. Всі бачили своє.

Чоловік поруч нахилився:
– Тут кожен сам собі гід. Просто не всі знають, куди мають дійти.
– І куди ми їдемо?
– У місце, де ти не мусиш пояснювати. Просто зрозумієш.”

Автобус зупинився. Марія вийшла — все те саме: зупинка, село, тиша. Але всередині — інше.
Ніби хтось розчесав вузол у грудях.
Валіза більше не здавалася потрібною.

А вдома вона вперше сіла і написала листа. Не комусь. А собі. І підписала:
“Я тут. Нарешті.”

P.S.

Кажуть, у Білокуракиному є автобус, який їздить лише у вівторок. І тільки для тих, хто не знає, куди їде. Бо це не маршрут по дорогах. Це — твоє "нарешті зупинись і послухай себе."
І якщо ти з нього вийшов — значить, уже трохи ближче до відповіді.