104. ПІВЕНЬ У НОЧІ

с. Уличне, Львівщина

У селі Уличне, де кожна хата знає сусідську історію краще за новини, є один дивний півень.
Він не бігає двором. Його ніхто не бачив удень. Але щойно хтось у селі захоче втекти, неважливо — куди, навіщо, від кого…
о 00:00 він кукурікає.

Марія сиділа на лавці біля хати, ковтаючи сльози, як чай. Все дістало. Місто звало.
Квитки куплені. Речі зібрані.
І раптом — “КУ-КУ-РІ-КУУУ!”
Рівно опівночі.
Голос — не далекий. А з-під вікна.
Вона підскочила. Вийшла — нічого. Але відчуття: хтось знає.

Стара Ганна сказала:

– То не перший раз. Хто задумав “в ноги давати” — той почує.
– І що це значить?
– Що тебе щось тримає. Що ще рано. Або не твоє.
– А якщо піду?
– Півень не клює — він попереджає. Далі — твоє діло.

Марія лишилась. Але через тиждень знову подумала про втечу.
Опівночі — тиша.
Жодного “кукуріку”.
Вранці — звістка: хлопець з сусіднього села втік.
І вона зрозуміла:
цей раз не її. Цей раз — комусь іншому.

Через місяць вона знову зібралась. Але цього разу — без страху. Не “втікати”, а йти. До себе.
І опівночі… півень знову кукурікнув.
Але інакше.
Не тривожно — а як благословення.

Вона усміхнулась:
– Дякую, що тепер не забороняєш. А проводжаєш.

P.S.

Кажуть, у селі Уличне є півень, який співає не світанок, а думки. І якщо ти чуєш його вночі — не лякайся. Просто зупинись. Подумай: ти тікаєш — чи нарешті ідеш?
Бо іноді навіть найгучніший крик — це лише відлуння твого сумніву.