102. КАПЕЛЮХ У ПОЛІ

хутір Лазки, Полісся

Є в Поліссі маленький хутір Лазки — кілька хат, одна криниця і поле.
І в тому полі, просто серед трави — капелюх. Солом’яний, старий, протертий, але… ніколи не зникає.
Його не забирає вітер, не бере худоба, не зносять дощі.
А найцікавіше — кожен, хто в нього загляне, бачить… сни місцевих.

Настя приїхала з Києва, щоб відпочити “в тиші”. Пішла на прогулянку. І побачила його: капелюх посеред поля.
Подумала: “Жарт?”
Зазирнула.
І раптом — ніби обличчя залило кольором. Вона побачила картинку:
дівчинка в хустці, яка біжить серед соняхів, тримаючи іграшкового ведмедя.

Потім — ніч. Та сама дівчинка, але вже старенька. Сидить біля вікна.
І каже:
– Я досі шукаю його.

Старий дід на краю хутора пояснив:

– То не просто капелюх. То, як кажуть, “накривка на думки”.
– Чиї думки?
– Усі, хто тут жив. І ті, хто ще сни не розповів.

– А навіщо?
– Щоб не втратити. Бо що не сказав — то хоч у сні лишився.

Настя поверталась щовечора. І кожного разу бачила інше:

• Жінка, що щось шепоче у вітрі.
   
• Чоловік, який стоїть на порозі з валізою — і не рушає.
   
• Дитина, яка каже “я тебе ще не забула.”
   

Всі ці сни — мовчазні історії, яких ніхто не написав.

Одного вечора вона сіла поруч і прошепотіла:
– Я хочу, щоб хтось побачив і мій. Той, у якому я знову з тобою. І вже не пізно.

Капелюх… ніби трохи порухнувся. І вперше за дні — Настя побачила свій власний сон.
І з того часу — він більше її не мучив.

P.S.

Кажуть, у полі біля Лазків лежить капелюх, який збирає сни. Не для того, щоб розповідати. А щоб пам’ятати за тих, хто мовчав. Якщо заглянеш — не лякайся, якщо побачиш не своє. Можливо, саме ти — той, хто мав це побачити.