На околиці Тростянця, за старим цвинтарем і кривою стежкою, стоїть дуб. Великий, перекручений, як старече обличчя.
Його ніхто не рубає, не чіпає, не ламає гілок — навіть діти не граються біля нього.
Бо той дуб стогне. Але не завжди. Тільки коли поруч іде хтось із гріхом на серці.
Олег приїхав на вихідні до бабусі. Вечір, зорі, село спить. А він вирішив піти до лісу — "провітритись". І натрапив на дуб.
Став — і раптом почув:
"О-о-о-о-ох..."
Не вітер. Не звір.
Справжній стогін. Старий. Тривалий. Наче зсередини дерева.
Він згадав — того дня збрехав сестрі. Нічого серйозного, просто… сховав її листа від тата.
Але стогін змінився. Став глухіший. Болісніший.
Йому стало лячно. Він зробив крок назад — і звук затих.
Сусідка розповіла:
– Цей дуб усе чує. Не просто звуки — а душу.
– І що, так усім?
– Тільки тим, у кого “не відпустило”. Сумління — як камінь. А дуб — як гучномовець.
Наступного вечора Олег пішов знову. Встав під дуб. Сказав уголос:
– Я визнаю. Було нечесно. Я попрошу пробачення.
І тоді… тиша. Повна. Навіть листя не ворухнулось.
І раптом — полегшення. Ніби з душі хтось зняв щось важке.
P.S.
Кажуть, у селі Тростянець є дуб, що стогне лише тоді, коли ти сам себе не чуєш. І якщо одного разу він заговорить — не тікай. Слухай. Бо, можливо, саме він скаже те, що ти так довго намагався приховати від себе.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
