100. ЗАЛІЗНИЙ ГОДИННИК

Київ

У промзоні Києва, за старими залізничними шляхами, є вежа. Ніхто точно не знає, коли її збудували, хто проектував, і чому вона досі стоїть.
Але на ній — годинник. Залізний. Без циферблата. Без стрілок. Але… він працює.

Бо замість часу, він рахує втрати. І завжди показує правду.

Сергій знайшов вежу випадково — шукав локації для зйомок. Відчув дивне тяжіння.
Підійшов — і почув удар. Не гучний. А внутрішній.
І згадав — рік тому в цей самий день він поховав друга.
І… годинник ударив один раз.

Кожного разу, коли він приходив — годинник “озивався”. Один удар — втрачена людина. Два — втрачені мрії. Три — втрачене “я”.
Не завжди про смерть. Часто — про відмову. Від чогось важливого.

І ще — він дзвенів лише тоді, коли людина була готова визнати цю втрату.

На території вежі жив старий. Не охоронець — пам’ять.

– Ти чуєш удари?
– Так.
– Більшість — ні. Бо не визнають.
– Це… лячно.
– Ні. Це чесно. І кожен удар — як серцебиття. Це значить, ти ще відчуваєш.

Одного дня годинник не озвався. Сергій постояв мовчки, розчарований.
А потім зрозумів:
сьогодні він нічого не втратив.
І це був найгучніший дзвін з усіх — мовчання, яке звучить, як надія.

P.S.

Кажуть, у Києві є залізний годинник, що не міряє хвилини — а рахує, скільки ти вже втратив. І якщо ти раптом його почуєш — не бійся. Це не нагадування про біль. Це визнання того, що ти живеш. І що ще можеш вибрати — не втрачати.