97. МЕЛОДІЯ ДОЩУ

Кропивницький

У Кропивницькому є вулиця, на якій дощ ніколи не йде “звичайно”.
Тут кожна крапля грає. І не просто стукає по парасолях — а співає.
Але чути цю музику може лише той, хто в дощ не поспішає.
І що найдивніше — кожен чує щось своє.

Аліна бігла на зустріч. Проливний дощ. Парасоля — в кишені, серце — в поспіху.
І раптом…
Вона зупинилась. Бо почула мелодію. Легку, ніби з фортепіано. Знайому.
Як lullaby, яку співала бабуся в дитинстві.
Вона зняла капюшон — краплі били по волоссю, по плечах, але це вже не був дощ. Це був концерт.

Поруч стояв чоловік — без парасолі, з усмішкою.
– Ви теж почули?
– Мені здається, це… Шопен. Але в темпі мого серця.
– А я чую голос мами. Вона завжди плакала в дощ. І тоді співала.
– Це дощ, пані. Але він не з неба. Він — із вас.

В одному з дворів дощ “грав” арію. Буквально. З вікна визирнула старенька:
– Він знову це грає. Мій чоловік був оперним співаком. Я чую його голос, коли йде дощ.
І знаєте що? Він щоразу співає нову частину, яку не встиг за життя.

Аліна більше не поспішала. Вона ходила тією вулицею щойно починалась злива. Слухала. І щоразу — інше.
Раз — голос дитини. Раз — свій шепіт. Раз — просто пульс, що стукав ритм її рішень.
Але завжди — щось дуже її.

P.S.

Кажуть, у Кропивницькому є вулиця, де дощ грає не для вух, а для серця. І якщо ти почуєш музику — не намагайся зрозуміти. Просто прийми. Бо, можливо, саме вона — це ті емоції, які ти досі не вимовив словами.