93. СТІНА ШЕПІТІВ

Івано-Франківськ

На старій вулиці в Івано-Франківську, між крамницею, яка ніколи не працює, і кав’ярнею, що ніколи не зачиняється, є стіна.
Шорстка, потріскана, ніби хтось із неї вишкрібав щось роками. І якщо торкнутись її вночі — вона шепоче.

Не словами. Смислами.
І кожен чує щось своє.

Катя прийшла туди, бо хтось у коментарях під фото написав:
“Стіна навпроти кав’ярні з вивіскою без тексту — почуй себе знову.”

Вона торкнулась долонею. І почула:
– Я не така, як очікують. І це страшно. Але більше страшно — вдавати.”

Вона одразу забрала руку. Обернулась. Люди пили каву, сміялись. А їй — ніби хтось зазирнув у серце.

Наступного вечора вона повернулась.
І почула інше:

– Пам’ятаєш той день, коли ти відчула, що не хочеш бути більше “зручною”? Тоді — ти стала собою. Але відступила. Чому?”

Стіна не тиснула. Вона питала. І Катя плакала. Не голосно. А як хтось, хто вперше почув себе — вголос.

Чоловік поруч стояв із закритими очима.
– Ви чуєте?
– Я — щовечора. Я архітектор. Але кинув малювати після похорону батька.
– А стіна допомогла?
– Вона не змусила. Але дала дозвіл.

Після кількох днів Катя принесла фломастер. І на одному із каменів написала:

“Тепер я готова говорити. Навіть якщо тремтить голос.”

Стіна… тепліла. Не буквами. А відчуттям, що ти — на своєму місці. І тебе — чують.

P.S.

Кажуть, в Івано-Франківську є стіна, яка шепоче не словами, а тим, що ти давно тримаєш у собі. Якщо доторкнешся — не чекай звуків. Просто слухай. Бо, можливо, ця тиша нарешті скаже те, що ти досі не наважився почути від себе.