92. ЛІФТ У НІКУДИ

Дніпро

У Дніпрі, в одному із закинутих будинків на лівому березі, досі працює ліфт. Він не скрипить, не заїдає, не вимагає ключа. Але має одну особливість:
натискаєш кнопку п’ятого — приїжджає шостий.
Натискаєш шостий — тиша. І далі — невідомість.

А ще: коли ти виходиш — не знаєш, чи це те ж саме “ти”, що зайшов.

Влад зайшов у той ліфт заради “прикольного відео для інсти”. Він чув про легенду: “Ліфт, який їде на поверхи, яких нема.”
П’ятий.
Шостий.
Тиша.

Він вже хотів вийти — але двері не відчинились. А потім…
Ліфт сіпнувся. І показав: “–1.”

Двері відкрились. Влад опинився в коридорі, що пахнув дитинством.
Плитка — з садка. Малюнки — з 90-х. І голос:

– Ти ж казав, що ніколи не забудеш нас. А ми чекали.

З тіні вийшли діти — він сам, у 5, 10 і 14.
Кожен щось сказав.
Останній — лише подивився:
– Ти став тим, кого боявся. Але ще можеш вибратися.

Він повернувся в ліфт. Але тепер у кабіні було дзеркало. В ньому — не його відображення. А… фотоальбом.
Кожна сторінка — його “ні”.

• Ні першому концерту.
   
• Ні подорожі.
   
• Ні “спробую”.
   

І лише остання — порожня.

Ліфт піднявся. Зупинився на “реальному” третьому. Влад вийшов. Все те саме. Але в голові — шум вільного простору.
Він сів на сходах і вперше за довго нічого не прокручував. Просто був.

P.S.

Кажуть, у Дніпрі є ліфт, що їде у “нікуди”. Але це “нікуди” — завжди твоє внутрішнє “колись”. Якщо ти наважишся їхати далі шостого — не шукай поверху. Шукай відповідь, яка вже давно чекає на тебе, десь між дитячим “а що, якщо” і дорослим “та ну, марно.”