91. ПАРК ІЛЮЗІЙ

Тернопіль

У Тернополі є парк, якого немає на туристичних мапах. Він з’являється тоді, коли ти не плануєш кудись іти, але ноги самі ведуть. Дерева там не вищі, аніж у звичайному парку. Але коли проходиш під ними — починаєш бачити алей більше, ніж було кілька хвилин тому.

І кожна з них веде не туди, куди ти йдеш. А туди, куди ти хотів би повернутись.

Олена просто вийшла на каву. Було після дощу, повітря пахло хвоєю й теплим хлібом. І десь на півдорозі до дому вона побачила арку — нову, дерев’яну.
Пройшла. А далі — парк. Але не той, який вона знала.

На лавці — її дід. Якого нема вже 12 років. Він не бачив її. Просто сидів і щось різьбив у дерев’яній ложці. Вона застигла.
Але серце — не калатало. Навпаки — стало тихо.

В іншій алеї вона побачила себе — 19-річну. На лавці. Слухає музику в навушниках і думає: “Може, й не варто було його так різко...”
І хоч минуло понад десять років, вона досі іноді згадувала той день — та фраза, та людина.

Вона підійшла ближче. І 19-річна усміхнулась.
– Я не тримаю. Просто хочу, щоб ти йшла далі. Не по мені. По собі.

Коли вона дійшла до центру парку — там був лише ставок. І табличка:
“Ви вже пройшли все, що мали згадати. Тепер оберіть, що залишити.”

І дерево. З кишенями. У кожному листку — слово.
“Прощення”, “спокій”, “втрата”, “жаль”, “надія”.
Вона вибрала “легкість”. І вийшла тією ж аркою. Але вже не з тим тягарем.

P.S.

Кажуть, у Тернополі є парк, де алеї ведуть не по землі, а по пам’яті. І якщо ти в нього потрапиш — не поспішай. Бо, можливо, саме тут ти зможеш пройти тим шляхом, який колись не наважився. І зробити це вже без болю.