90. МІСТ, ЩО ЗНИКАЄ

Кременчук

У Кременчуці є міст, якого нема. На картах — є. В пам’яті — розпливається. Люди кажуть:
“Я точно ним ішов… але не пам’ятаю, що було після.”
Бо міст цей — особливий. Він зникає з пам’яті. І кожен, хто перейшов — щось забув. Але щось і отримав.

Ірина приїхала до міста, щоб побачити місце, де колись народився її тато. Хотіла пройти все буквально — вулиця за вулицею. І врешті-решт натрапила на міст. Звичайний. Але в повітрі — щось не так.

Вона ступила на першу плиту — і в голові раптом стало порожньо. Вона зупинилась, озирнулась… і не змогла згадати, чого вона шукала.

На тому боці вона зустріла чоловіка.

– Ви теж щойно?
– Так. Мені здається, я шукав когось.
– А тепер?
– Я просто тут. І вперше — мені не боляче не пам’ятати.

Він посміхнувся. Як людина, яка не вилікувалась, але нарешті видихнула.

Старий хлопчик (так він себе називав) сказав:

– Цей міст не переносить речі. Він переносить тільки частини людей.
– Частини?
– Ті, що вже не потрібні. І дає щось нове. Місце. Чисте. Але не порожнє.

Ірина намагалась повернутись. Але мосту не було.
Тільки річка. І легкий туман.
І в голові — тиша. Без спогадів. Але з відчуттям, що вона більше не шукає.

В кишені вона знайшла клаптик паперу:
“Якщо щось залишила — значить, дійшла.”

P.S.

Кажуть, у Кременчуці є міст, що зникає після того, як ним пройдеш. Не тому, що він чарівний. А тому, що забирає зайве. І якщо ти колись відчуєш, що не можеш згадати, куди йшов — можливо, ти вже перейшов його. І тепер починаєш знову. Але вже не з минулого — а з себе.