89. ДЗЕРКАЛО ДРУГОГО Я

Рівне

В антикварній крамниці на околиці Рівного стоїть дзеркало, яке не відображає реальність.
Його рамка з темного дерева, трохи тріснута, але скло — ідеально чисте. Коли ти в нього дивишся — бачиш себе… але не зовсім. Себе — з життя, яке ти не прожив. Але міг.

Олег шукав диван. Увійшов до крамниці, побачив дзеркало. Подивився — і побачив себе в лікарському халаті.
А він — музикант.
Був. Колись. До того, як обрав стабільність.
А в дзеркалі — впевнений погляд, інша постава. Трохи старший. Але щасливіший?

Він підняв руку — відображення підняло другу. Він нахилився — а другий він стояв рівно. І посміхався.
Це не було лячно. Але… відчувалось, що той інший — знає більше.

І тоді він почув фразу — не голосом, а думкою:
– А я досі чекаю, що ти повернешся.

Старий, що сидів у глибині крамниці, сказав:

– Це дзеркало не продається. Воно тут для тих, хто не впевнений.
– Що це було?
– Те, ким ти міг бути, якби не… ну ти ж знаєш.
– І що, всі бачать себе іншими?
– Ні. Тільки ті, хто ще може стати цими іншими.

Олег вийшов, подивився у вітрину магазину. І на мить — відображення в ньому було тим самим, що в дзеркалі.
Він посміхнувся. І пішов.
І вперше за багато років написав пісню. Не тому, що мусив. А тому, що він — міг.

P.S.

Кажуть, у Рівному є дзеркало, яке не покаже твоє обличчя. Воно покаже тебе, який досі чекає шанс. І якщо ти подивишся в нього — не тікай. Бо, можливо, саме це обличчя — твоя справжня версія, яку ти колись залишив заради тиші.