88. КНИГА, ЩО ПИШЕ САМА

Житомир

У старій бібліотеці в центрі Житомира є полиця, на якій стоїть одна непримітна книга без назви. Її не можна знайти в каталозі, не можна взяти додому, і… вона не написана. Ще.
Але коли ти відкриваєш її — вона починає писати про тебе.
Не те, що ти сказав. А те, що ще не встиг подумати.

Антон зайшов у бібліотеку випадково — перечекати дощ. Блукав між стелажами, поки не натрапив на стару книгу з чорним корінцем і золотою застібкою. Відкрив — сторінки чисті.
Але за кілька секунд з’явився текст:
“Я втомився бути розумним. Мені хочеться бути просто. Хоч раз.”

Антон закрив книгу. Подивився навколо. Було тихо. Лише шелест сторінки, що сама перевернулась.

Він прочитав далі:
“Я боюсь, що мене не запам’ятають. А ще більше — що згадають не тим, ким я є.”

І кожне речення було точним. Наче хтось писав його щоденник, до якого він сам не мав доступу.

Він знову закрив книгу. Але руки тремтіли.

Він звернувся до чергової:

– Це чиясь книга?
– Кожного, хто готовий її читати. Але не всі готові.
– А якщо я не хочу, щоб вона знала?
– То не відкривай. Але пам’ятай — вона пише не для неї. А для тебе.

Перед тим, як вийти, Антон вирішив перегорнути останню сторінку.
І там було:
“Я читав. І це вже більше, ніж ніколи.”

Він залишив книгу на місці. І вийшов. У дощ. Усміхнений. Бо вперше — не мусив формулювати. Просто бути.

P.S.

Кажуть, у Житомирі є книга, що пише сама. Але тільки те, що ти досі ховаєш за внутрішніми “нічого”, “нормально” і “як завжди”. Якщо відкриєш — не читай поспіхом. Бо, можливо, саме ця книга знає тебе краще, ніж ти дозволяєш собі знати себе.