87. СКРИНЯ СПОГАДІВ

Херсон

У Херсоні, в старому дворі, де дерева ростуть крізь огорожі, є закинутий будинок. У його підвалі — скриня. Звичайна, дерев’яна, зіржавіла. Але є одна умова: вона не відкриється, поки поруч хтось не згадає свій перший страх.
Не будь-який. Той, що сформував. Той, що змінив.

Ліза приїхала до Херсона як волонтерка. Шукала місце, щоб відпочити душею — а знайшла скриню. Побачила її в підвалі, куди потрапила випадково — за котом.
Потягнула за кришку — марно. І тоді згадала:
перший страх.
Коли мама зникла в супермаркеті. Їй — чотири. Серед натовпу, чужих слів. Вперше: “Я — сама.”

Скриня клацнула.

Усередині — не речі. А відчуття.
Запах фарби. Світло від старої лампочки. Маленька курточка. Всі ці образи — неї. З того часу.

І раптом у темряві скрині — голос. Її ж, дитячий:
– Якщо я скажу, що не боюсь — ти прийдеш?

Стара жінка побачила Лізу біля скрині. Не здивувалась.

– Відкрилась?
– Так.
– Тобі пощастило. Мені вона не відкривалась тридцять років. Бо я боялась зізнатись, що ще пам’ятаю. А вона відчуває. Вона тільки на правду.

Ліза витягла зі скрині аркуш. Чужий. На ньому — почерк її тата. Він помер, коли їй було шість. Вона думала, що вже все згадала. Але не це.

“Ти не сама. Ти — з собою. І цього вистачить, щоб не злякатись знову.”

P.S.

Кажуть, у Херсоні є скриня, яка відкривається лише тоді, коли ти згадаєш свій найперший страх. Не для того, щоб лякати. А щоб показати, що той, хто згадав — уже виріс. І вже не боїться так, як тоді. Але досі пам’ятає.