86. ТІНЬ БЕЗ ТІЛА

Суми

У Сумах, де вечори завжди пахнуть липою й старим асфальтом, є одне місце, яке ніколи не затінюється. Навіть коли сонце в зеніті — на асфальті не з’являється жодної тіні.
Кажуть, що саме тут гуляє тінь без тіла. Вона вже не належить нікому, але досі пам’ятає, ким була.

Іра помітила її випадково.
Сиділа в кав’ярні. Сонце позаду. Людей багато. А поруч — тінь. Без власника.
Ніби людина стоїть, а її нема. Тінь повертала “голову”. Наближалась. Іра не злякалась — скоріше, впізнала.

Вона вийшла на вулицю — і тінь пішла за нею. Без слів. Без рухів. Але відчувалось: вона щось чекає.

Іра звернулась до старої бабусі, яка сиділа на лавці біля тієї самої “нетіньової зони”.

– А ви знаєте, чия це тінь?
– Кожного разу інша. Вона — тінь того, хто себе втратив. Хто залишив частинку там, де не зміг бути чесним.
– Вона мовчить…
– Бо не ти маєш щось сказати. Це вона чекає, щоб ти знову її побачила в собі.

Вдома Іра подивилась у дзеркало. І на мить побачила не себе. Іншу себе. Ту, що колись писала вірші. Що кричала під зорями. Що боялась лише тиші — не відповідальності.

І тоді вона прошепотіла:
– Пробач, що забула.
– Я завжди чекала, — відповіла тінь. — Просто мовчки.

Наступного дня в кав’ярні — її тінь була на місці. Звичайна. Як у всіх.

Іра замовила чай. А потім витягла старий блокнот і написала перше речення за роки:
“Я знову з собою. Навіть якщо не вся — то вже не порожня.”

P.S.

Кажуть, у Сумах є тінь, яка не йде поруч з тілом. Вона чекає. І якщо ти її побачиш — не тікай. Можливо, це твоя частина, яка досі сподівається, що ти її повернеш.