85. СТІЛЕЦЬ ІСТИНИ

Черкаси

У Черкасах, у музеї, який рідко відвідують, стоїть старий дерев’яний стілець. Його ніхто не рекламує. Але працівники називають його “сповідальним”. Бо кожен, хто сідає на нього — починає говорити.
Не тому, що хоче. А тому, що не може мовчати.

Дмитро був вчителем. Приїхав у Черкаси на конференцію, випадково забрів до музею, шукаючи туалет. І побачив той стілець — звичайний, потертий, із тріщинами. Сів, щоб перевірити Wi-Fi.
І раптом сказав уголос:
– Я боюсь повертатись додому. Бо не знаю, чи мене ще чекають.

Сказав — і сам здивувався. Потім ще:
– Я втомився. І мені соромно, що діти бачать це.

Працівниця музею тільки зітхнула:
– Ви не перший. Стілець такий. Його привезли зі старої сільської школи. Там на ньому завжди сиділи ті, кого карали. А в результаті — діти починали говорити те, що дорослі не слухали.

– І що, всі говорять?
– Якщо є що тримати — стілець тримає тебе, поки не скажеш.

Дмитро повернувся наступного дня. Привів колегу. Та сіла — і теж заговорила. Про страх не відповідати очікуванням. Про те, як хочеться знову бути собою, а не “прикладом”.

І з кожним, хто сідав — музей ніби оживав.
Тиша переставала бути фоном. Вона ставала відлунням сміливості.

Дмитро востаннє сів сам. І сказав:

– Я пробачаю собі, що мовчав. А тепер — слухатиму інших. Навіть коли вони ще не готові говорити.

Стілець поскрипів. І вперше — не змусив його сказати ще. Просто відпустив.

P.S.

Кажуть, у Черкасах є стілець, який не терпить неправди. Але не судить. Він просто хоче, щоб ти нарешті почув себе. Бо іноді найбільша правда — не те, що ти кажеш, а те, що досі не сказав.