83. ВІКНО У МИНУЛЕ

Луцьк

У Луцьку, серед вузьких вуличок Старого міста, є будинок із вікном, яке ніколи не відчиняється. Рама — стара, потріскана, а скло — матове, ніби хтось подихав на нього зсередини.
Кажуть, якщо подивитись у це вікно в сутінках — ти побачиш день. Але не обов’язково свій.

Андрій фотографував архітектуру для проєкту “Забуті фасади”. Підняв камеру — і в об’єктиві побачив…
дитину.
Жінку з корзиною.
Кішку на підвіконні.

Все це — рухалося. Як кадри з плівки. Він відвів камеру — у вікні лише туман. Повернув — і знову сцена.
Але найбільше його вразило — він сам. У кадрі. Маленький. З вудочкою. І татом.

Він не міг відірватися. Вікно почало міняти “канали”.

• День, коли він посперечався з сестрою.
   
• День, коли побачив першу книжку, що його “взяла”.
   
• День, коли вперше подумав: “Я не встигну все, що хочу.”
   

Але один день був… не його. Чуже обличчя. Але відчуття — його власне. Як дежавю, що пахне власним голосом.

Він звернувся до доглядача вежі.
– Це вікно… я бачив там себе.
– Ага. То воно таке. Воно показує те, що маєш знати. Не завжди своє, але завжди — своєму.
– А якщо не хочу бачити?
– То воно тебе не покаже. Але сам собі теж не покажеш. І що тоді з тим “жити”?

Наступного дня він привів маму. Вона подивилась — і посміхнулась.
– Я пам’ятаю той день. А ти — ні. Але тепер ми обоє бачимо.
І це вже спільне.

Вікно в той момент потьмяніло. І вже нічого не показувало. Але… вже не треба було.

P.S.

Кажуть, у Луцьку є вікно, яке показує не теперішнє, а справжнє. І не обов’язково твоє. Але завжди — те, що всередині тебе живе тінню. Якщо заглянеш — не лякайся, якщо побачиш щось інше. Бо, можливо, саме воно і є тим, що ти забув згадати.