81. ПІСНЯ ЗІ СТІНИ

Чернівці

У Чернівцях, де кожна вулиця здається репетицією для фільму, є під’їзд, який ніхто не ремонтує, але всі бояться фарбувати. Там, на третьому поверсі, стіна починає співати.
Але тільки після дощу. І не просто так — вона співає голосом твого першого кохання. Того, яке ти не обговорював навіть із собою.

Іра прийшла провідати бабусю. До будинку, в якому не була років п’ятнадцять. Дощ був щільний, майже тропічний. Вона увійшла, зупинилась біля старих сходів — і раптом почула:

“…І ми з тобою, як вітер і сон…”
Голос — знайомий до мурашок.
Голос — Юрка. Її першого хлопця, з яким цілувались на балконі 2-Б, поки бабця дрімала в кріслі.

Вона не розповіла бабусі. Але ввечері повернулась. І стіна знову співала. Цього разу — уривками. Без мелодії. Але з почуттям. І кожен звук витягував спогад, який вона вже не пам’ятала, але тіло — пам’ятало.

• Як Юрко носив її портфель
   
• Як вона писала йому листа, а потім з’їла його від сорому
   
• Як він сказав: “Я тебе почую навіть через роки.”
   

Сусідка з другого поверху тільки знизала плечима:

– Усі чули. Але тільки один раз. Поки сам собі не збрешеш, що все вже забув.

– І що далі?
– А далі або згадуєш, або співаєш у відповідь. І тоді — відпускає.

Наступного дощу вона прийшла з гітарою. Сіла навпроти стіни. І заспівала:
“…Якщо ти ще там — я досі тут…”

Стіна замовкла. Але в кінці пролунав один останній звук — сміх. Її. Його. Обоє.

І більше вона нічого не чула. Але коли їхала додому, то зрозуміла: більше й не треба.

P.S.

Кажуть, у Чернівцях є стіна, яка співає тільки після дощу. Але не всім. Лише тим, хто ще має щось не договорене з минулим. Якщо почуєш знайомий голос — не тікай. Слухай. Бо, можливо, ця пісня — твоя остання розмова, якої не вистачало.