80. ХАТА, ЯКУ НІХТО НЕ МАЛЮВАВ

Гуцульщина

У Карпатах, серед пагорбів і туманів, є хата, яку ніхто не може намалювати. Всі пам’ятають, що вона була — але не можуть згадати, як саме виглядала.
Хтось бачив її біля ліска. Хтось — на роздоріжжі. Хтось клянеться, що ночував у ній під дощем, а на ранок її не було.

Це хата не з будівель. А з почуття.
Ти не можеш знайти її — поки не згадаєш щось, що давно не пускав у серце.

Іван шукав не хат, а людей. Він приїхав на Гуцульщину, щоб знайти прабабусю, яку ніхто не бачив після 40-х.
Усі документи, розповіді — нічого. Але одна бабуся сказала:
– Її хата досі стоїть. Але тільки для тих, хто пам’ятає запах її пирогів.

Іван засміявся. А потім згадав — дитинство. І той запах з маминої кухні, який, як казали, “від баби Олени лишився.”

Він ішов без компаса. Просто в напрямку, який “відчував”. І раптом — туман. І серед нього вікна.
Світло. Фіранка. І чийсь силует.

Хата. Вона була. Не стара, не нова. Саме така, яку ти шукаєш — коли шукаєш спокою.

У хаті було все знайоме. Але нічого з цього він ніколи не бачив.

• Стіл, як у його дитинстві
   
• Рушник, вишитий так само, як мама вишивала
   
• Дзеркало, яке показувало не обличчя, а спогади
   

І в ньому — прабабуся. Усміхалась. І казала тільки одне:

– Ти приніс мене сюди. Бо згадав. А значить — хата ще стоїть. Поки живе пам’ять.

На ранок хати не було. На місці — поле. І м’який слід у траві.
У кишені — дерев’яна ґудзика. І запах — той самий. Пироги. Спокій. Дім.

P.S.

Кажуть, у Карпатах є хата, яку ніхто не малював, бо її не видно очима. Вона приходить до тих, хто згадав щось по-справжньому тепле. Якщо ти колись раптом побачиш вікно посеред туману — не лякайся. Просто згадай. Бо, можливо, хтось із пам’яті чекає тебе саме там.