79. ЛІКУЮЧА ТИША

Тустань

Тустань — місце каменю, неба й мовчання. І серед скель, де колись були стіни, є вузький прохід, який місцеві називають “Тишевим за́лом.”
Кажуть, якщо пройти через нього — залишаєш щось у собі. Не речі. Не гріхи. А шум.
Той, який носиш всередині: думки, голоси, страхи, чужі очікування.

Софія приїхала сюди після вигоряння, після “нічого вже не радує”, після “хочу зникнути, але без пафосу”. Їй сказали:
– Пройди Тишу. Але не шукай ефекту. Вона не шоу. Вона — процес.

Вона пішла. У вузький прохід. І щойно зайшла — все стихло. Абсолютно. Жодного звуку — навіть власного дихання.

І вона… заплакала. Без емоцій. Просто тіло вирішило: час звільнити.

Тиша не була порожньою. Вона показувала.

• Обличчя, яких не пробачила.
   
• Речі, які не сказала.
   
• Вибори, які зробила не тому, що хотіла, а тому, що “так треба”.
   

І кожне з цих відчуттів зникало, щойно вона дозволяла йому з’явитись.

На виході сидів дідусь. Не як охоронець. Як чекання.

– Ну, що залишила?
– Себе. Але не всю.
– То добре. Повністю лишають тільки ті, хто не хоче повертатись. А ти ще маєш, кому бути.

Вона вийшла. І перший звук, який почула — був пташиний спів. Вперше за довго вона не відчула, що він зайвий. Що він заважає. Вона… слухала.

І всередині теж стало місце для голосу. Своєї.

P.S.

Кажуть, у Тустані є тиша, яка не просто мовчить — вона чистить. І якщо ти відчуєш, як вона входить у тебе — не бійся. Це не порожнеча. Це новий простір. І що ти вкладеш у нього — буде вже не повторенням, а початком.