78. ГОЛОВА У ВІТРІ

Кривий Ріг

У Кривому Розі, серед високих багатоповерхівок і промислового шуму, є район, де вітер говорить. Не свище, не шурхотить — вимовляє. А ті, хто його чує, зупиняються. Бо впізнають у ньому голос. Часто — того, кого вже нема.

Цей феномен називають просто — “голова у вітрі.” Не тому, що бачать її, а тому, що голос дихає прямо тобі у потилицю.

Ілля працював водієм трамваю. Його маршрут проходив повз стару висотку, яка давно стояла без людей. І саме там, при повороті — вітер завжди змінювався.

Одного вечора він почув:
– Не їдь далі. Стань. Подивись.

Він зупинив трамвай. Вийшов. І побачив хлопчика на колії. Вчасно.

І голос зник. Але був знайомим. Як голос його бабусі. Якої вже десять років немає.

З того часу Ілля почав чути голоси частіше. На перехрестях. У під'їздах. У дворі. Завжди — слова з минулого.

• “Не клади на серце важке.”
   
• “Тримай себе в руках, коли всі руки чужі.”
   
• “Ти не помилився, просто ще не дійшов.”
   

І кожен голос — був частинкою тих, кого він колись втратив.

У своїй квартирі він знайшов блокнот, який давно загубив. В одному з записів було:
“Коли я помру — говори до мене вітром. Я почую. А коли ти почуєш мене — значить, ти ще дихаєш справжньо.”

Рука — бабусі. Почерк — впевнений. І дата — рік перед її смертю.

Ілля тепер щодня слухає. Не радіо. Не телевізор. А вітер. Він вмикає чайник, відкриває вікно — і чекає.

Іноді чує:
– Все добре. Я тут. Ти — ще більше тут, ніж думаєш.

І цього — достатньо.

P.S.

Кажуть, у Кривому Розі є вітер, який несе не пил, а слова. Слова тих, кого ти не чуєш — бо не слухаєш. Якщо в один момент вулиця заговорить — не відвертайсь. Бо, можливо, саме вітер нарешті дає тобі відповідь, якої ти так довго чекав.