76. ЛАНЦЮГОВЕ ЛИСТЯ

Сумщина

Є на Сумщині гай, куди не варто йти восени, якщо не готовий зустріти себе. Листя там не опадає. Воно тримається. Як мовчазна обітниця. Наче кожен листок — спогад, який не дають відпустити.

Цей гай називають Ланцюговим. Бо кожен лист тримається за інший. І якщо зірвати один — обірвеш ланцюг спогадів. І він повернеться. Але вже не тільки у снах.

Надія приїхала до бабусі, після смерті мами. Шукала спокою, тиші, місця, де все “стоїть на місці”. Але гай стояв… занадто. Всі дерева — зелені, мов літо не пішло. І жоден лист не падав. Навіть вітер був мовчазний.

Вона зірвала один листок — золотистий, із чорною жилкою. І почула:
– Мамо, не йди. Я не хотіла тебе відпускати.

Голос — її. Вік — сім. І серце — зламалося знову.

Кожен лист, який вона торкалась — звучав. Уривки розмов, подихи, ключові моменти, які вона забула.

• “Обіцяй, що будеш щасливою.”
   
• “Не все можна врятувати, Надю.”
   
• “Твої руки — як у мами.”
   

Вона стояла посеред гаю — вся обліплена голосами. І не могла зрушити. Бо все було важливим. І все — було її.

На околиці гаю жив дід, що в’язав віники. Від нього пахло м’ятою і золою.
Він побачив її — і лише спитав:

– Скільки вже взяла?
– Дев’ять.
– Вистачить. На десятий не вистачить серця.

Вона залишила листки у книзі. Кожен — між сторінками з фотографіями. І написала під кожним:
“Я пам’ятаю. Але я далі.”

Наступного ранку гай став жовтий. Листя почало падати. Один за одним. Як сльози. Але вже не з болю — з дозволу.

P.S.

Кажуть, на Сумщині є гай, де листя не опадає, бо ще тримає твоє минуле. Але коли ти готовий — ланцюг рветься. Не щоб забути. А щоб не жити тільки тим, що вже було.