75. ТІНЬ ІЗ ЧЕРЕВИКІВ

Житомирщина

У Житомирській області, в будинку, що давно став сховищем для випадкових речей, стоїть пара черевиків. Ніхто не пам’ятає, хто їх приніс. Вони не старі, не нові — просто виглядають надто правильними. І кожен, хто їх надягає, розуміє одне:
тінь починає жити окремо.

Сергій був фотографом. Він приїхав у село знімати “рефлексії часу” — старі інтер’єри, запилені дзеркала, речі, які втратили власників. У тій хаті він знайшов черевики — просто стояли біля печі. Взяв для кадру. А тоді… приміряв. Просто з цікавості.

У дзеркалі побачив: він стоїть. А тінь — рухається. Поворот голови, крок у бік — усе з запізненням. А потім — навпаки. Тінь пішла — а він ще ні.

Наступного дня він знову їх взув. І тінь почала жити активніше:

• Сідала, коли він стояв.
   
• Йшла вперед, коли він повертався.
   
• Іноді… поверталась до нього спиною.
   

Ночами він бачив сни, де тінь ішла до світла. А він лишався у темряві.

У скрині під черевиками він знайшов папірець:
“Ті, хто не знає куди йти — слідують за тінню. Але тінь не завжди веде додому.”

Він згадав, як давно не приймав власних рішень. Як дозволяв іншим вести. Як жив, не питаючи себе — чи це мій крок.

Наступного ранку він вийшов на поле. У черевиках. Тінь ішла попереду — впевнено, прямо. Він зупинився. Вперше.
І тінь… повернулась. Стала поруч. Повторила його рух.

Тоді він зняв черевики. І поклав їх туди, де знайшов. І вийшов босоніж. І вперше відчув землю. Справжню. Не чужу.

P.S.

Кажуть, на Житомирщині є черевики, які мають свою тінь. І якщо ти їх взуєш — подумай: хто крокує? Бо тінь не веде тебе куди хочеш. Вона веде туди, де ти вже був. Але не визнав.