74. ВОРОНА НА ДАХУ

На Наддніпрянщині, в селі, де ще видно стерню й чути радіо з вікон, є одна легенда, яку розповідають пошепки. Не через страх — через повагу. Там кажуть:
“Якщо бачиш ворону на даху — не зволікай.” Бо вона приходить лише тоді, коли в серці дозріває вибір. І вона — не застереження. Вона — дзеркало.

Катя приїхала в село після трьох років мовчання. Її мати жила там, одна. Її старий дім чекав — ніби не сердився, але вже не кликав.
У першу ніч, вийшовши на ґанок, вона побачила: на даху сусіднього сараю сидить ворона. Сама. Нерухома. І дивиться… не на неї. На двері.

Катя стояла, мовчала. А ворона лишалася. Ніби чекала, поки вона зробить крок. Будь-який.

На другий день вона поговорила з мамою. Поверхнево. Про погоду, город, новини. Але не сказала головного — чому так довго не приїжджала.

Тієї ночі ворона знову була. Ближче. Уже на даху хати.

І тоді мама сказала:
– Якщо ти прийшла просто відмітитись — іди. Але якщо прийшла простити — починай із себе.

Сусід-сторож промовив, не відриваючи погляду від вікна:

– У мене колись теж сиділа. Я мав піти — не пішов. Вибрав легше. І вона тоді просто злетіла. І я досі знаю: якби вона ще раз сіла — я б уже не вага́вся. Але вона не повернулась.

Катя не чекала наступної ночі. Вона сіла біля матері. І просто сказала:
– Мені було страшно. Бути схожою на тебе. І я тікала. Але тікаючи, стала ще більше схожа.

Ворона більше не приходила. А зранку на підвіконні лежало перо. Не чорне. Сіре. Ніби запилене часом.

P.S.

Кажуть, на Наддніпрянщині є ворона, що сідає лише тоді, коли душа стоїть на роздоріжжі. Вона не кричить. Вона просто дивиться, поки ти сам не побачиш, чого уникаєш. І якщо вона торкнеться твого даху — не бійся. Можливо, саме цей вибір і зробить тебе собою.